Лекції

 Лекція№1

Тема: Загальне дослідження тварин.

     

План.

1.     Реєстрація. Анамнез.

2. Визначення габітусу.

3. Дослідження видимих слизових оболонок.

4. Дослідження волосяного покриву та шкіри.

5. Дослідження лімфатичних вузлів.

6. Аналіз результатів термометрії.

     Література основна та додаткова:

1. Судаков М.О. «Внутрішні незаразні хвороби с/г тварин». К. «Мета» 2002р. с.7-23

2. Судаков М.О. «Внутрішні незаразні хвороби» Практикум. К. «Вища школа».1986р. с.19-30

1. Реєстрація. Анамнез.

У ветеринарній практиці досліджують тварин за певним планом:

І. Попереднє ознайомлення з твариною: а) реєстрація; б) анамнез.

ІІ. Власне дослідження (стан хворої тварини в момент початку спостереження за нею — status praesens).

A. Загальне дослідження: виявлення габітусу, дослідження видимих слизових оболонок, шерстного (волосяного) покриву, шкіри і підшкірної клітковини, лімфатичних вузлів, вимірювання температури тіла.

Б. Спеціальні дослідження: дослідження серцево-судинної, дихальної, травної, сечостатевої і нервової систем, системи крові.

B. Додаткові дослідження: лабораторне дослідження крові, сечі й калу, рентгенологічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алергічне та інші дослідження.

Починають дослідження з попереднього ознайомлення з твариною, проводячи при цьому реєстрацію і збираючи анамнез. 

Під час реєстрації записують в амбулаторному журналі, диспансерній картці, історії хвороби дату надходження в лікувальний заклад, кому належить тварина, адресу власника (господарства), вид, стать, породу, кличку або інвентарний номер, вік, зріст, масу тіла, масть, окрас, прикмети. Вид тварини важливо відмічати, бо ветеринарному спеціалістові доводиться мати справу з різними видами тварин. При цьому необхідно враховувати не тільки анатомо-фізіологічні особливості тварин, а й своєрідність різних захворювань, властивих тому або іншому виду тварин. Наприклад, сап і мит бувають у коней та інших однокопитних тварин; емфізематозний карбункул, злоякісна катаральна гарячка, травматичний ретикулоперитоніт і перикардит — у великої рогатої худоби; бешиха, атрофічний риніт — у свиней.

Слід пам’ятати, що є захворювання, загальні для всіх видів сільськогосподарських тварин. Ці хвороби (зооантропонози), наприклад сибірка, сказ, лептоспіроз, бруцельоз, туберкульоз, можуть передаватися і людині.

Врахування статі тварини також має діагностичне значення. Наприклад, у вагітних тварин змінюються деякі фізіологічні показники Крім того, тварини різної статі мають неоднакову схильність до захворювань. Так, порівняно з бугаями корови, особливо молочні, частіше хворіють і важче переносять кетоз і остеодистрофію. У тварин-самок часто виявляються гінекологічні захворювання (ендометрит тощо).

Сприйнятливість тварин до різних захворювань, особливо інфекційних, значною мірою зумовлюється породою, конституцією і віком. Наприклад, велика рогата худоба чорно-рябої, червоної степової і бурої латвійської порід найбільш сприйнятлива до лейкозу (гемобластозу). Дорослі тварини з міцною будовою тіла більше резистентні до захворювань порівняно з тваринами, які ще ростуть і мають слабку будову тіла.

Врахування масті і прикмет має значення при ізоляції хворих тварин і проведенні карантинних заходів. Крім того, масть деяких видів тварин зумовлює схильність їх до певних захворювань (гречаний висип, конюшинна хвороба, меланосаркома).

Зріст і масу тварин треба враховувати, бо від цього залежить дозування біопрепаратів і лікарських засобів.

 Анамнез (гр. anamnesis — пригадування) — відомості про хвору тварину за спогадами власника або особи, яка доглядає тварину. Складається анамнез з двох частин: 1) anamnesis vitae (гр. vita — життя) — відомості про тварину до початку захворювання (відомості про здорову тварину) і 2) anamnesis morbi (гр. morbus — хвороба) — відомості про хвору тварину. У першій частині анамнезу з’ясовують походження тварини, умови годівлі, утримання та експлуатації, у другій виявляють хвороби, на які хворіла тварина раніше; які гадані причини захворювання, які ознаки спостерігалися, чи досліджували й лікували коли-небудь тварину (хто, коли і як досліджував і лікував), чи є в господарстві інші тварини, кількість їх і на які хвороби вони хворіли останнім часом. Анамнез має велике діагностичне значення, а тому його треба збирати ретельно і якнайповніше. В умовах спеціалізованих господарств відомості про умови утримання, повноцінність раціонів, продуктивність та захворювання тварин можна брати із зооветеринарної документації. Питання обслуговуючому персоналу слід задавати у зрозумілій для нього формі. У ряді випадків ветеринарному спеціалістові можуть дати незрозумілі або свідомо неправильні відомості, особливо якщо доглядач  винен у виникненні захворювання тварин У цьому можна впевнитися при порівнянні даних анамнезу з результатами застосованих об’єктивних методів клінічного дослідження хворих тварин. Під час реєстрації і збирання анамнезу ветеринарний спеціаліст побіжно оглядає тварин.

2.         Визначення габітусу

Після попереднього ознайомлення з твариною розпочинають дослідження в даний момент, яке називається status praesens. Сюди входить насамлеред загальне дослідження, яке включає визначення габітусу, дослідження видимих слизових оболонок, шерстного й волосяного покриву (оперення у птиці), шкіри й підшкірної клітковини, поверхневих лімфатичних вузлів, проводять термометрію.

Габітус — це зовнішній вигляд тварини, який визначають за сукупністю таких ознак: загальний стан тварини (темперамент), положення тіла в просторі, вгодованість, конституція, будова тіла. Він дає змогу відрізнити хвору тварину від здорової.

Темперамент може бути жвавим і спокійним. Визначають темперамент спостереженням за поведінкою тварини, рухом вушних раковин і виразом очей. 

Положення тіла може бути фізіологічним (природним) — стоячим або лежачим і вимушено лежачим або стоячим. При деяких хворобах тварини приймають неприродні пози або здійснюють вимушені рухи.

Вгодованість тварин дає уявлення про повноцінність годівлі, рівень обміну речовин в організмі і наявність деяких захворювань. Визначають її оглядом і пальпацією за зовнішніми формами тіла, ступенем розвитку й насиченістю жиром підшкірної клітковини на маклаках, ребрах, у ділянці колінної складки, за об'ємом і пружністю м'язів. Інколи для визначення вгодованості тварину зважують.  Розрізняють добру, задовільну й незадовільну вгодованість. 

 Конституція — сукупність анатомо-фізіологічних особливостей організму, яка склалася на спадковій основі під впливом зовнішнього середовища і визначає функціональні можливості організму, його продуктивність і реактивність. За розвитком мускулатури, кістяка, шкіри і підшкірної клітковини розрізняють ніжну, щільну, грубу та рихлу конституції.

 Будова тіла характеризується ступенем розвитку кістяка й мускулатури. Визначають її оглядом і пальпацією, інколи за допомогою зняття промірів, ураховуючи при цьому породу тварин.

Розрізняють міцну, середню та слабку будову тіла. 

Вивчаючи будову тіла, обов'язково звертають увагу на пропорційність розвитку окремих статей, а у молодняка, крім того, на відповідність маси тіла віку тварини.

2. Дослідження видимих слизових оболонок.         

Дослідженню видимих слизових оболонок надається велике значення, оскільки за їх змінами можна зробити висновок про стан газообміну в легенях, порушення кровообігу, обміну білірубіну при хворобах печінки і розвитку гемолітичних процесів, стан кровотворення і кількісні зміни в складі крові.

При загальному дослідженні обмежуються оглядом кон'юнктиви, слизових оболонок носа, рота і піхви. Для дослідження глибокорозміщених слизових оболонок застосовують риноскоп, ларингоскоп, піхвове дзеркало, бронхоскоп, гастроскоп та інші ендоскопічні прилади.

Методика дослідження слизових оболонок. Склеру у коней відкривають вказівним пальцем, піднімаючи верхню повіку, у великої рогатої худоби її досліджують нахилом голови тварини у бік. Склера у всіх тварин дещо ціанотична без випинання кровоносних судин. При патології вона може бути гіперемійованою, анемічною або жовтяничною, судини розширені і наповнені кров'ю.

Для дослідження кон'юнктиви у коней три пальці накладають на верхню частину орбіти, злегка зігнутим вказівним пальцем цієї руки торкаються до краю верхньої повіки посередині і надавлюють через неї на очне яблуко, а великим пальцем відтягують нижню повіку. У великої і дрібної рогатої худоби, свиней та собак великий палець однієї руки накладають на верхню повіку, а другої руки — на нижню. Надавлюючи на нижню повіку, відтягують вверх верхню. Для дослідження кон'юнктиви нижньої повіки натискують на верхню повіку й відтягують вниз нижню. Кон'юнктивальний мішок із третьою повікою відкривають натискуванням на нижню і верхню повіки. У великої рогатої худоби, овець, кіз і свиней кон'юнктива червона або рожева, у коней — рожева, блискуча, помірно волога.

Слизову оболонку носових ходів у великої і дрібної рогатої худоби, свиней і собак оглядають, піднявши голову тварини вгору. Техніка її дослідження у коней дещо складніша: однією рукою фіксують голову, великим і середнім пальцями другої руки захоплюють крило носового хряща і дещо витягують його, а вказівним — розширюють носовий отвір. При цьому можна оглянути нижню частину носової перетинки і нижнього носового ходу.

У великої і дрібної рогатої худоби, свиней, собак слизова оболонка носа блідо-рожева, у коней — блідо-рожева або рожева з синюватим відтінком на перетинці. Якщо вона пігментована (особливо у великої рогатої худоби), то колір її визначити не вдається. Слизові оболонки губ у коней, великої і дрібної рогатої худоби та свиней оглядають одночасно відтягуючи руками верхню губу вверх, а нижню вниз. Щоб відкрити рот у коня, лікар однією рукою фіксує голову вуздечкою, а другу вводить через беззубий край, витягує язик, а великим пальцем натискує на тверде піднебіння. Велику рогату худобу беруть однією рукою за ріг або ніздрі, а другу вводять через беззубий край і витягують язик назовні .

У свиней, собак, котів ротову порожнину відкривають за допомогою тасьми: одну накладають на верхню щелепу, другу — на нижню позаду ікол. У собак ротову порожнину можна відкрити й руками, підвернувши губи тварини на корінні зуби. У птиці для огляду слизової оболонки відкривають ротову порожнину з одночасним відтягуванням пальцями верхньої і нижньої частин дзьоба (у курей беруть за гребінь і сережки)

Слизова оболонка рота, ясен, піднебіння, нижньої частини язика у тварин блідо-рожева, у коней із ледь жовтяничним відтінком під коренем язика, помірно волога.

Для огляду слизової оболонки піхви великим і вказівним пальцями розширюють статеві губи: у корів вона блідо-рожева зі злегка помітним жовтяничним відтінком, у кобил — від блідо-рожевої до червоної також із жовтяничним відтінком.

Зміни кольору слизових оболонок — важливий діагностичний тест, особливо при масовому огляді тварин з метою виявлення хворих на лептоспіроз, злоякісну катаральну гарячку, інфекційну анемію та інші хвороби. Із змін кольору слизових оболонок діагностичне значення мають блідість (анемічність), почервоніння, синюшність (ціаноз) і жовтяничність (іктеричність).

Блідість слизових оболонок спостерігається при анеміях різної етіології: гіпопластичній, викликаній нестачею кобальту (гіпокобальтоз), міді (гіпокупроз), заліза, вітамінів В2, ВІ2, С; постгеморагічний (внаслідок крововтрат), при хронічно перебігаючих незаразних, інфекційних та паразитарних хворобах (лейкоз, інфекційна анемія коней, туберкульоз, фасціольоз, піроплазмідози), при перерозподілі крові, наприклад після швидкого випускання газів із рубця і переміщення крові в судини черева. Швидкий розвиток анемії характерний для внутрішньої кровотечі внаслідок розриву великих судин матки, селезінки, печінки.

Почервоніння слизових оболонок за характером може бути гіперемічним й геморагічним, а за поширенням дифузним та локальним.

Дифузне почервоніння в основному буває гіперемічним. Причиною його є нагромадження вуглекислоти в крові при хворобах дихальної системи (пневмонія, емфізема, бронхіт), хворобах серця у період компенсації, при підвищенні внутрішньочеревного тиску внаслідок перерозподілу крові (гострі тимпанія рубця і розширення шлунка, метеоризм кишечтика), коли кров затримується у судинах передньої частини тіла; при гостро перебігаючих інфекційних хворобах з явищами гарячки (сибірка, злоякісна катаральна гарячка великої рогатої худоби, чума і бешиха свиней).

На дифузно почервонілій слизовій оболонці, особливо на кон'юнктиві, часто виділяються сильно наповнені й розширені кровоносні судини.

Геморагічні почервоніння з'являються внаслідок крововиливів у слизову оболонку Вони бувають крапчастими, у вигляді смужок і плям (сибірка, септицемія).

Ціаноз (лат. cianosis — синій) слизових оболонок — одна із ранніх ознак порушення кровообігу. Відтінки синюшності бувають найрізноманітніші — від блідо-синього до чорно-синього.

Ціаноз залежить в основному від збільшення вмісту в крові відновленого гемоглобіну, який, на відміну від ясно-червоного оксигемоглобіну, має темний червоно-синій колір. Нагромадження відновленого гемоглобіну залежить від недостатнього насичення крові киснем у легенях внаслідок їх запалення (пневмонія), набряку, здавлювання легень збільшеними органами черевної порожнини (тимпанія рубця, метеоризм шлунка та кишечника у коней), а також внаслідок порушень кровообігу при різних хворобах серця, особливо при запаленні листків перикарда (перикардиті) з нагромадженням у перикардіальній сумці великої кількості ексудату, міокардозі, деяких уроджених та набутих пороках серця у стадії декомпенсації.

Ціаноз слизових оболонок може бути зумовлений нагромадженням у крові «темних» дериватів гемоглобіну (метгемоглобіну при отруєнні нітратами).

Жовтяничність (лат. icterus — жовтий) слизових оболонок з'являється внаслідок підвищеного вмісту в крові білірубіну. Особливо добре вона помітна в тих випадках, коли слизові оболонки бліді, і, навпаки, почервоніння приховує жовтяничність ї утруднює її розпізнавання, проте на склері у таких тварин іктеричність добре помітна. Спостерігається жовтяничність слизових оболонок у тих випадках, що і шкіри: при запаленні печінки (гепатит), дистрофічних процесах у ній (гепатоз), при посиленому гемолізі еритроцитів (наприклад, гемолітична хвороба поросят, післяродова гемоглобінурія корів), а також лептоспірозі у великої рогатої худоби, інфекційному енцефаломієліті та інфекційній анемії у коней, при піроплазмідозах. Незначна жовтяничність у коней буває при хронічному гастриті та гастроентериті. Суцільна жовтяниця слизової оболонки рота у коней виникає при непрохідності кишечника (хімостаз, копростаз), метеоризмі кишечника, механічних ілеусах.

При жовтяничному забарвленні кон'юнктиви її необхідно дослідити на обох очах. Якщо інтенсивніше забарвлена права кон'юнктива, це необхідно пов'язувати з так званим гепатоенцефалічним синдромом (печінково-мозковим), який з'являється у коней при мікотоксикозах (отруєннях токсинами грибів), а у людей — при інфекційному гепатиті (хворобі Боткіна). Добре виражена асиметрія в забарвленні кон'юнктиви у свиней і собак, у жуйних вона характеризується інтенсивнішою гіперемією, а не жовтяничністю.

Вологість слизових оболонок. У здорових тварин слизові оболонки помірно вологі. При захворюваннях з явищами гарячки вона може знижуватися. Сухість слизової рота буває при всіх видах дегідратації, особливо у новонародженого молодняка, при динамічній і механічній непрохідності шлунка та кишечника. Підвищена вологість найчастіше зумовлена виділенням ексудату. Він може бути серозним, слизовим, слизово-гнійним, гнійним І гнильним. Серозні та слизово-гнійні витікання з кон'юнктиви можуть спостерігатися при первинному кон'юнктивіті, чумі м'ясоїдних, телязіозі, злоякісній катаральній гарячці, чумі великої рогатої худоби, інфекційному ринотрахеїті, А-гіповітамінозі, грипі.

Витікання з носових ходів бувають при риніті, запаленні слизових оболонок лицьової і верхньощелепної пазух, трахеїті, бронхіті, пневмоніях. У випадку закупорки носо-слізного каналу у коней можна спостерігати твердий тяж з гнійними масами в ніздрях.

Підвищена вологість слизової оболонки рота буває при стоматиті незаразної та інфекційної (ящур, везикулярний стоматит,, пустульозний стоматит коней) етіології або внаслідок розладів ковтання при запаленні слизової оболонки глотки (фарингіт), паралічі глотки (сказ).

Припухання слизових оболонок зумовлюється серозним просочуванням їх при запальних процесах або застої крові. У випадку запалення кон'юнктива збільшена, через що вона виступає у вигляді блискучої, блідо-червоної складки. Таке припухання її характерне для злоякісної катаральної гарячки, чуми і сибірки великої рогатої худоби, чуми собак і псевдочуми птахів, грипу коней, пастерельозу птахів.

Важливим у діагностиці є венозний застій у твердому піднебінні, який виникає при хронічному гастриті. Слизова оболонка нерідко опускається у вигляді валика нижче від різців верхньої щелепи.

Нашарування на слизових оболонках утворюються внаслідок виділення серозно-фібринозного ексудату з великою кількістю епітеліальних клітин, лейкоцитів. Фібринозні нашарування на кон'юнктиві частіше спостерігаються при злоякісній катаральній гарячці у великої рогатої худоби, слизові — чумі собак.

Спинка язика вкривається сіро-білим або сіро-бурим нашаруванням при стоматиті, гастриті, усіх видах динамічної та механічної непрохідності кишечника. Таке нашарування на язиці курей одержало народну назву «тіпун».

Цілісність слизових оболонок порушується внаслідок механічного й хімічного впливу з утворенням ран, ерозій, тріщин, виразок і рубців. Однією з причин травм є неправильне стирання зубів. У великої рогатої худоби на спинці язика розвиваються виразки при поїданні грубого корму. На слизовій рота часто з'являються везикули, папули, афти, ерозії, виразки, тріщини, рани, рубці, як симптом інфекційних хвороб (ящура, злоякісної катаральної гарячки, стахіботріотоксикозу, везикулярного стоматиту та інших хвороб). Механізм їх розвитку такий, як і при ураженні шкіри.

3. Дослідження волосяного покриву та шкіри

Досить часто допомагає поставити діагноз, оскільки на її стані позначаються багато гострих і хронічних хвороб, викликаючи різні зміни. Деякі зміни шкіри характерні для окремих хвороб і тому є вирішальними при їх розпізнаванні. До них можна віднести сапні вузлики, некроз шкіри при некробактеріозі, карбункули шкіри при сибірці, шершаві товсті нашарування коричневого кольору — при недостатності цинку.

Інші зміни шкіри дають змогу вести мову про захворювання внутрішніх органів, наприклад, набряки кінцівок, нижньої черевної стінки — при хворобах серця і нирок у коней, набряки нижньої частини шиї і міжщелепного простору у корів — при травматичному перикардиті, ціаноз шкіри — при ураженні серця і легень, жовтяничність — при хворобах печінки. Можуть виникати зміни шкіри, пов'язані з хворобами обміну речовин (недостатність цинку, міді, кобальту, йоду), різними інфекційними хворобами (афти при ящурі, папули — злоякісній катаральній гарячці великої рогатої худоби, висипи — віспі овець і свиней, еритеми — бешисі, крововиливи — при чумі).

Дослідження шкіри проводять методами огляду й пальпації; при паразитарних та інфекційних хворобах застосовують мікроскопію, алергічні проби.

При дослідженні шкіри дотримуються такої послідовності: визначають стан волосяного покриву (волосся, вовни, щетини у ссавців, пера, пуху — у птахів), потім вивчають фізіологічні властивості шкіри — колір, еластичність, вологість, запах, температуру, характер їх порушень, і, на кінець, виявляють патологічні зміни в шкірі та підшкірній клітковині — порушення цілісності шкіри, збільшення об'єму, шкірні висипи.

Шерстний (волосяний) покрив, щетина, пух у здорових тварин при правильному догляді та годівлі рівномірно й густо вкривають шкіру, щільно прилягають до неї, блискучі, добре утримуються у шкірі. В теплу пору року волосся коротке, в зимовий період — довге. У здорових тварин весною і восени закономірно відбувається зміна волосся, а у птахів — пера (линька). Весною зимове волосся змінюється коротшим, літнім. Як правило, линька починається з крупа, потім поширюється на поперек, грудну клітку і в останню чергу на черево та кінцівки. Триває линька у тварин, особливо у коней, при доброму стані недовго (15—20 днів).

У грубововних овець весь пух і частина вовни випадають, у овець культурних порід зміна вовни відбувається протягом всього року. Щетина у свиней також випадає у різні періоди року. У птахів у кінці літа та восени повністю змінюється перо протягом 4—6 тижнів. Весною перо у них змінюється частково.

Пізня линька спостерігається після перехворювання тварини тяжкими гострими інфекційними хворобами (наприклад, ящуром) і при хронічноперебігаючих хворобах, патології серця. У таких тварин навіть влітку місцями зберігається довге зимове волосся. Пізньої осені, навпаки, затримується поява довгого пушистого зимового волосся, що буває пов'язане як з порушенням годівлі тварин, так і з хворобами.

Крім фізіологічного процесу (линьки), випадання волосся і пера може бути зумовлене різними хворобами — порушенням обміну речовин (недостатність йоду, кобальту, міді, протеїну, каротину та ін.), деякими інфекційними та паразитарними хворобами. Відсутність волосся називають алопецією (лисиною), а у птахів локальна відсутність пера — аптеріозом. Обмежені, або місцеві, алопеції часто бувають при дерматиті, мікотичних (стригучий лишай) і паразитарних (псороптоз, саркоптоз) хворобах. Обширні алопеції виникають при хворобах обміну речовин (мікроелементози, гіповітамінози), в рідких випадках бувають природжені алопеції, які пов'язують з нестачею йоду. В окремих тварин, особливо у хутрових звірів, волосся ламається і тому вони здаються постриженими (звідси йде народна назва — стригуни).

Волосяний покрив рівномірно вкриває шкіру. Нерівномірний ріст волосся буває при мікроелементозах, коли з'являються так звані «чолка» і «грива» (інтенсивний ріст волосся, відповідно, між рогами та на холці). У здорових тварин волосяний покрив блискучий, а при хронічноперебігаючих хворобах — туберкульозі, фасціольозі, порушенні обміну речовин, зумовленому вітамінно-мінеральною недостатністю, катарі травного каналу він стає тьмяним, скуйовдженим і погано утримується у шкірі. Для оцінки міцності утримання волосся в шкірі на різних ділянках пальцями захоплюють пучок волосся і злегка смикають його. Якщо в пальцях залишається незначна кількість волосся, то вважають, що воно добре утримується в шкірі. Якщо виривається цілий жмут його, то це свідчить про погане утримання його в шкірі.

У здорових тварин|волосся щільно прилягає до шкіри, а при незадовільній вгодованості, переохолодженні, високій температурі тіла, хронічно перебігаючих хворобах воно стає скуйовдженим, сухим, тьмяним.

Певне діагностичне значення має зміна кольору волосся. Чорної масті тварини при нестачі міді стають сіро-коричневими. Посивіння волосся пов'язане з порушенням утворення пігменту у волосяних сосочках. У старих тварин (коней, собак) воно вважається фізіологічним, а у молодих — може бути при чумі.

Зміни фізіологічних властивостей шкіри. Після дослідження волосяного покриву визначають фізіологічні показники шкіри — колір, еластичність, вологість, запах, температуру.

Колір шкіри залежить від наявності у ній пігменту і кровонаповнення її судин. У більшості тварин шкіра пігментована й тому має темно-грифельний колір. Перевіряти її колір у них можна на непігментованих ділянках: носовому дзеркальці, вим'ї, дійках, навколо природних отворів, на голові і кінцівках. У білих свиней,овець, кіз, собак і котів шкіра не має пігменту і забарвлена в блідо-рожевий колір. У птахів гребінь і сережки забарвлені в червоний колір.

При захворюваннях помічають такі зміни кольору шкіри: блідість (анемічність), почервоніння, посиніння (ціаноз), жовтяничність (іктеричність).

Блідість шкіри у тварин проявляється білим, сіро-білим або жовтувато-білим забарвленням її, а у птахів — блідо-рожевим кольором гребеня і борідок. Анемічність шкіри пов'язана зі зменшенням у крові кількості еритроцитів і вмісту гемоглобіну, недостатнім кровопостачанням шкірних судин, їх спазмом. Швидке поблідніння настає при значних втратах крові (поранення, порожнинні кровотечі внаслідок розриву судин або паренхіматозних органів), короткочасна анемія спостерігається при спазмі судин, а постійне поблідніння — при хронічній гіпопластичній та постгеморагічній анеміях, лейкозі.

Почервоніння шкіри за своїм походженням буває гіперемічним і геморагічним. Гіперемійоване почервоніння спостерігається внаслідок збирання великої кількості крові в розширених шкірних капілярах і часто буває розлитим. Залежно від характеру процесу, фізико-хімічних властивостей і кількості крові, забарвлення уражених ділянок шкіри може бути інтенсивно-рожевим, червоним,яскраво-червоним, мідно-червоним, темно-червоним, синювато-червоним.  Плямисте гіперемійоване почервоніння шкіри є досить характерним для бешихи свиней, при кропив'янці ділянки почервоніння мають ромбовидну форму. Нерідко гіперемія шкіри виникає при тепловому ударі.

Геморагічне почервоніння з'являється при хворобах, які супроводжуються геморагічним діатезом, тобто внаслідок крововиливів у шкіру або підшкірну клітковину. Геморагічні почервоніння, на відміну від гіперемійованих, частіше обмежені й мають вигляд цяток, плям або смужок. Крововиливи частіше з'являються на ділянках тіла з тонкою і ніжною шкірою — на внутрішній поверхні стегна, нижній стінці черева, боковій поверхні грудей. Спочатку вони мають червоний або вишнево-червоний колір, пізніше стають темно-червоними з жовтуватим або зеленуватим відтінками. Такі зміни частіше знаходять при чумі свиней і собак.

Диференціація гіперемійованого почервоніння від геморагічного має цінне діагностичне значення. При гіперемії червоне забарвлення шкіри під тиском пальця зникає, а при наявності геморагій не проходить. Цей метод у практиці часто застосовують з тим, щоб відрізнити почервоніння у свиней при бешисі від крововиливів при чумі.

Ціаноз шкіри є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності (пороки серця, хвороби міокарда, перикардит), запальних і застійних процесів у легенях, зумовлених пневмонією, набряком легень, альвеолярною емфіземою їх, ексудативним плевритом, тиском на легені збільшеними органами черевної порожнини, особливо при гострій тимпанії рубця, гострому розширенні шлунка, метеоризмі кишечника.

Інтенсивність синюшного забарвлення буває від слабо синюватого відтінку до червоно-синього. Найбільше синюшність помітна на носовому дзеркальці у великої рогатої худоби, вухах, п'ятачку, губах і нижній частині черева у свиней; на сережках і гребені у птиці, особливо при псевдочумі, коли вони стають синьо-червоними. Крім загального, ціаноз шкіри може бути місцевим, коли він пов'язаний з місцевим порушенням кровообігу.

Жовтяничною шкіра стає при захворюваннях будь-якої етіології, які супроводяться ураженням печінки і порушенням її білірубінсинтетичної та білірубінвидільної функцій, а також гемолізі еритроцитів, зумовленому піроплазмідозами, лептоспірозом, післяродовою гемоглобінурією корів, гемолітичною хворобою поросят, інфекційним енцефаломієлітом коней. При всіх перерахованих хворобах у сироватці крові збільшується кількість білірубіну внаслідок посиленого гемолізу еритроцитів, порушення його перетворення через ураження гепатоцитів чи виділення з жовчю при механічних перепонах (гемолітична, паренхіматозна та механічна жовтяниці) .

Вираженість жовтяничного забарвлення шкіри залежить від ступеня білірубінемії. Легка жовтяничність характеризується незначним жовтим забарвленням, значна — лимонно-жовтим. Найбільш помітна жовтяничність на місцях, де шкіра тонка й менше пігментована — внутрішня поверхня вушних раковин, стегна, дійки і вим'я. Жовтяничність шкіри особливо помітна у собак і котів, значно менше — у великої рогатої худоби, овець і свиней; у тварин інших видів її можна спостерігати лише при дослідженні слизових оболонок.

Еластичність (тургор) шкіри залежить від вмісту в ній крові та лімфи, ступеня розвитку підшкірної клітковини. Визначають її збиранням шкіри в складку на ділянках тіла з розвиненою шкірною клітковиною: у великої рогатої худоби в середній третині шиї, шкіру збирають вздовж шиї, у коней — у тому ж місці, але шкіру в складку збирають впоперек шиї, у свиней — на шиї і грудній клітці, у овець — на спині. У здорових тварин шкіра еластична — зібрана в складки швидко (за 1—2 с) розправляється і набуває попереднього вигляду.

Зниження еластичності шкіри спостерігається при зневодненні організму внаслідок профузної діареї (диспепсія, гастроентерит, колібактеріоз, сальмонельоз, рота- і коронавірусний ентерити, паратуберкульоз, вірусний гастроентерит свиней та інші хвороби), при поліурії (цукровий і нецукровий діабет), значних крововтратах, хронічних захворюваннях, які перебігають з вираженими порушеннями травлення, коли зникає підшкірна жирова клітковина й зменшується кількість еластичних елементів шкіри. Шкіра на дотик стає сухою, нееластичною, погано збирається у складку і повільно (4—20 с) розправляється.

Повна втрата еластичності шкіри настає при хронічних запаленнях її, гіперкератозі, що виникає при стригучому лишаї, хронічній екземі, корості (псороптозі, саркоптозі).

Вологість шкіри залежить від інтенсивності потовиділення й випаровування. У здорових тварин ці два процеси урівноважені, тому шкіра еластична і в таких випадках кажуть, що вона помірно волога. При захворюваннях помічають сухість (ангідроз) і підвищення вологості шкіри (потіння, гіпергідроз).

Сухість шкіри виникає внаслідок зниженого або повного припинення утворення поту. Це явище спостерігається при захворюваннях, які супроводяться великою втратою води з організму, виснаженні, гарячці, захворюваннях обміну речовин (А-гіповітаміноз, нестача^ йоду, кобальту, міді, цинку). При сухій шкірі волосся нещільно прилягає до її поверхні, скуйовджене, шкіра має знижену еластичність. Крім того, при визначенні вологості шкіри звертають увагу на носове дзеркальце у великої рогатої худоби, п'ятачок — у свиней і кінчик носа — у собак і котів. Завжди волога холодна шкіра на цих місцях стає на дотик сухою, теплою, а при тривалому перебігу хвороби на носовому дзеркальці і п'ятачку з'являються тріщини та кірочки.

Місцеве потіння найчастіше є ознакою механічного ушкодження периферичних нервів, запальних процесів і травм спинного мозку. Рясний піт на бічних поверхнях грудної клітки свідчить про розрив шлунка. Так званий «кривавий» піт спостерігається при захворюваннях, які супроводжуються явищами геморагічного діатезу. Виникає він внаслідок кровотечі в потові залози, кров виділяється на поверхню шкіри у чистому вигляді або разом із потом. ' Запах шкіри є специфічним для кожного виду тварин. У здорових тварин запах шкіри характеризується слабкою інтенсивністю. Він різко посилюється при поганому догляді за шкірою внаслідок розпадання жиропоту, забруднення шкіри фекаліями і сечею. При захворюваннях з'являються запахи, не властиві шкірі: ацетону — буває при кетозі, сечі — при гострій уремії, що є наслідком недостатності нирок, закупорення уретри сечовими камінцями; гангренозного (гнильного) запаху шкіра набуває при некробактеріозі, гангренозній формі віспи, а при діареях у новонароджених телят (диспепсія, колібактеріоз) шкіра набуває приторного, солодкуватого запаху.

Температура шкіри залежить від густоти сітки кровоносних судин, їх кровонаповнення і швидкості кровотоку. Вона неоднакова на різних ділянках тіла. На вкритих довгим волоссям (чілка, грива), у пахвині, на губах, навколо носа, вух, на черепі, де густа сітка судин, вона вища, ніж на відкритих ділянках (бокові поверхні грудей і черева, кінцівки). У зв'язку з нерівномірністю кровопостачання температуру шкіри визначають, прикладаючи руки до симетричних ділянок тіла — у коней до вух, бічних поверхонь грудей, кінцівок; у великої рогатої худоби до вух, основи рогів, кінцівок, носового дзеркальця; у свиней до вух, кінцівок, п'ятачка; у собак і котів — до кінчика носа й хвоста. Температура шкіри, виміряна електротермометром із спеціальним датчиком, на симетричних ділянках однакова. При м'язовому напруженні шкірна температура підвищується, а з появою поту — знижується. При патологічному стані може бути підвищення і зниження температури шкіри, нерівномірне її розприділення.

Загальне підвищення температури шкіри спостерігається при гарячці, тепловому ударі, хворобах, що супроводжуються різким збудженням і неспокоєм, а місцеве — при запальних процесах у тканинах і органах, вкритих шкірою в ділянці їх розміщення. Загальне зниження температури шкіри буває при анеміях, зниженні температури тіла, різкому послабленні серцевої діяльності, післяродовій гіпокальцемії. Місцеве зниження температури шкіри обмежується окремими ділянками шкіри або захоплює значні ділянки при паралічах, застійних набряках (у випадку хвороб серця, нирок), послабленні серцевої діяльності.

Патологічні зміни шкіри та підшкірної клітковини. До них відносять порушення цілісності шкіри, збільшення об'єму, шкірні висипи та виразки, сверблячку.

Порушення цілісності шкіри буває у формі саден, тріщин, ран, пролежнів і гангрени.

Садна — це неглибокі ушкодження шкіри, які супроводжуються порушенням її сосочкового шару й судин. Вони виникають внаслідок розчухування, ударів, захворювань з приступами сильного болю та неспокою тварин (коліки і т. д.), або при хворобах, при яких тварини вимушені лежати. Локалізуються вони частіше на голові, кінцівках і ділянках тулуба, що виступають, інколи бувають поширеними по всьому тулубу, що спостерігається при сверблячці, викликаній ектопаразитами, акарозом.

Тріщини шкіри характеризуються лінійними поверхневими або глибокими надривами, які утворюються внаслідок сухості шкіри і втрати нею еластичності. Тріщини бувають поверхневими, коли пошкоджується лише шар епідермісу, і глибокими, якщо вони захоплюють підшкірну клітковину й супроводжуються кровотечею. Тріщини, як правило, виникають у ділянках природних складок шкіри та у місцях вигинів суглобів, де шкіра при пересуванні сильно розтягується. Тріщини в кутках губ розміщуються перпендикулярно ротовій щілині і бувають ознакою стахіботріотоксикозу.

Рани шкіри виникають внаслідок механічного пошкодження самої шкіри і підшкірної клітковини. При огляді звертають увагу на характер рани (різана, колота, вогнепальна, проникаюча і т. д.), її локалізацію, розмір, форму та стан поверхні рани.

Пролежні являють собою глибокі зміни шкіри й підшкірних тканин внаслідок тривалого лежання тварин в одному положенні (хвороби кінцівок, остеодистрофія, рахіт, дородове й післяродове залежування, міоглобінурія коней та інші хвороби). Частіше пролежні утворюються у ділянці кісткових виступів — на лопатках, сідничних горбах, стегновому, плечовому, колінному суглобах, ліктьовому горбі, виличному гребені, на ребрах. Нерідко пролежні стають причиною утворення глибоких виразок, розвитку сепсису та загибелі тварин.

Гангрена   шкіри являє собою вологий або сухий некроз шкіри й підшкірних тканин. Некротизована ділянка шкіри стає чорно-бурою, м'якою, вологою або сухою, холодною на дотик і нечутливою. Викликають гангрену ряд інфекцій: некробактеріоз, бешиха, гангренозний дерматит кінцівок у коней, гангренозна віспа у корів і овець. Причиною гангрени шкіри можуть бути кормові інтоксикації — отруєння люпином, картопляною бардою (везикулярний дерматит у корів), гречана і конюшинна хвороби При отруєнні алкалоїдами ріжків (Claviceps purpurea) спостерігається суха гангрена кінчиків вух, хвоста, дистальних відділів кінцівок. її може викликати синьогнійна паличка при зниженні загальної неспецифічної резистентності.

Збільшення об'єму шкіри частіше спостерігається на обмежених ділянках, інколи воно буває розлитим, захоплюючим значну поверхню тіла. Виникає воно внаслідок нагромадження у підшкірній клітковині транссудату, ексудату, крові, повітря або газів, розростання сполучної тканини та розвитку пухлин. Збільшення об'єму шкіри проявляється у вигляді набряків, емфіземи, абсцесів, флегмон, гематом, лімфоекстравазатів, новоутворень.

Набряк — це нагромадження транссудату в позаклітинних тканинних просторах шкіри і підшкірної клітковини. Частіше набряки у травоїдних локалізуються у ділянці мошонки, вим'я, нижньої частини черева, підгрудна, міжщелепного простору, у м'ясоїдних — на кінцівках, у нижній частині черева, на статевих органах і голові. Шкіра в місці набряку припухла, гладенька, блискуча, напружена. Характерною ознакою набряку, за яким його легко можна відрізнити від підшкірної емфіземи, є його тістоподібна консистенція.

Набряки за походженням бувають застійними, нирковими, кахектичними, запальними, токсичними, ангіоневротичними

Застійні набряки виникають внаслідок застою крові у великому колі кровообігу при затрудненому відтіканні її з вен. Причиною застійних набряків у більшості випадків бувають хвороби серця — перикардит, міокардит, міокардіодистрофія, декомпенсовані пороки серця. Особливо характерними є набряки в нижній частині підгрудка при травматичному перикардиті у корів. Застійні набряки, як правило, симетричні, розлиті, тістоподібної консистенції, неболючі, температура шкіри в даній ділянці нижча порівняно з навколишньою. За цими ознаками легко диференціювати набряки, що виникають при запальних процесах.

Ниркові набряки виникають при функціональній недостатності нирок внаслідок запалення клубочків і дистрофічних процесів у канальцях. В основі механізму утворення ниркових набряків лежить затримання іонів натрію і води нирками, однією з причин чого є збільшення продукції альдостерону, який сприяє нагромадженню іонів натрію у тканинах, а це в свою чергу утримує в них воду, і антидіуретичного гормону, під дією якого посилюється реабсорбція води і натрію хлориду в ниркових канальцях. Значну роль в утворенні набряків відіграє гіпоальбумінемія, оскільки альбуміни утримують у кров'яному руслі воду, а при хворобах нирок вони інтенсивно виділяються з сечею.

На початку ниркові набряки мають вигляд невеликого припухання повік, губів, рота, в подальшому вони поширюються на тазові кінцівки, нижню черевну стінку. Вони розлиті, холодні на дотик, водянисто-тістуватої консистенції, неболючі.

Кахектичні набряки розвиваються при хронічних виснажливих захворюваннях (лейкоз, туберкульоз — у великої рогатої худоби,інфекційна анемія — у коней, фасціольоз, диктіокаульоз — у овець), а також внаслідок різкого зменшення у раціоні протеїну. Розвивається гіпопротеїнемія в основному за рахунок альбумінів, що призводить до зниження осмотичного тиску крові й переходу плазми в тканини. Локалізуються кахектичні набряки в нижній частині грудної клітки, черева.

Токсичні набряки виникають через токсичне пошкодження кровоносних судин внаслідок місцевої або загальної дії токсинів.

Ангіоневротичні набряки утворюються внаслідок судинних і трофічних розладів, які супроводжуються підвищенням порозності судин на основі порушення нервової регуляції при паралічах кінцівок.

Запальні набряки розвиваються при запаленні шкіри та підшкірної клітковини, що призводить до скупчення ексудату в пошкоджених тканинах Для запальних набряків характерні: місцеве підвищення температури, болючість, почервоніння непігментованих ділянок шкіри, різке відмежування пошкоджених тканин від здорових Вони часто є несиметричними. Крім травм, причиною запальних набряків є ряд інфекційних хвороб: злоякісний набряк, сибірка, геморагічна септицемія — у великої рогатої худоби; сап, сибірка, інфекційний енцефаломієліт — у коней.

Емфізема — це нагромадження у підшкірній клітковині повітря або газів. Характерними ознаками її є еластична консистенція і крепітація при пальпації. За походженням підшкірна емфізема буває аспіраційною і септичною.

Аспіраційна емфізема розвивається внаслідок проникнення у міжтканинний простір підшкірної клітковини повітря із внутрішніх органів, або через рани шкіри. Особливо обширні емфіземи виникають при розриві легень (туберкульоз, травми легень сторонніми предметами, кінцями поламаних ребер), стравоходу, трахеї, шлунка, неправильно виконаному руменоцентезі (проколі рубця). При розриві легень повітря проникає у міжальвеолярну тканину, просувається до кореня легень, виходить по рихлій клітковині, що лежить навколо трахеї, стравоходу, із грудної порожнини в підшкірну клітковину. Такі емфіземи розлиті, неболючі, шкіра в ділянках емфіземи холодна, чутливість її збережена, при пальпації її добре відчувається крепітація.

Септична емфізема розвивається внаслідок нагромадження у підшкірній клітковині газів, які утворюються під впливом специфічної мікрофлори. Септична емфізема у великої рогатої худоби — типова ознака емфізематозного карбункула, злоякісного набряку та інших анаеробних інфекцій. На відміну від аспіраційної, септична емфізема обмежена й супроводжується ознаками запалення на початку процесу: болючість при пальпації, підвищення температури шкіри в ділянці ушкодження, виділення червонуватої пінистої рідини неприємного запаху при розрізі.   В подальшому шкіра стає сухою, холодною, неболючою.

Шкірні висипи являють собою своєрідні морфологічні зміни шкіри, різноманітні за формою, розміром, кольором, поширенням. Вони часто з'являються на початковій стадії хвороби. Розрізняють висипи первинні та вторинні. Первинні — з'являються на нормальній за зовнішнім виглядом шкірі. До них належать плями, вузлики, горбики, пухирці й пухирі.

Плями — це обмежене почервоніння шкіри, яке не виступає над поверхнею шкіри і виникає внаслідок розширення судин (гіперемія) або зменшення їх щільності (геморагія).

Маленькі круглі почервоніння називають розеолами, а розлиті, що зникають при надавлюванні,— еритемою. Перші характерні для віспи, другі — для бешихи свиней. Геморагічні плями у вигляді маленьких крапок, які виникають внаслідок виходу еритроцитів із судич, звуть петехіями, а більші за розміром — екхімозами. Вони червоного, пізніше буро-червоного і синьо-червоного кольорів і не зникають при надавлюванні пальцем При злитті окремих петехій утворюються геморагії. Геморагічні висипи з'являються внаслідок діапедезу еритроцитів (тобто, виходу їх за стінки судин) на ділянках тіла з тонкою шкірою — череві, підгрудку, згинальній поверхні суглобів — при чумі свиней, сибірці, геморагічній септицемії.

Вузлик (папула) — округле блідо-червбне або червоне маленьке (розміром від маїсового зерна до горошини) підвищення шкіри, у якому відсутня рідина. Вузлики не розпадаються, не утворюють виразок і загоюються без утворення рубців. Виявляють їх оглядом і пальпацією. Вузлики на шиї, бокових поверхнях грудей і черева спостерігаються при злоякісній катаральній гарячці і чумі, на вим'ї — при віспі великої рогатої худоби, на шкірі губ, щік, навколо носа — при фолікулярному риніті, віспі і контагіозному стоматиті коней.

Горбик — теж щільне підвищення шкіри, як і вузлик, але більших розмірів — від горошини до лісового горіха. На відміну від вузлика, при утворенні горбика уражуються всі шари шкіри, внаслідок чого він може розпадатися з утворенням виразок, а при загоюванні — рубців. Горбики з'являються при туберкульозі і шкірному сапі.

Пухирець (везикула) — округле або конічне підвищення шкіри розміром до горошини, що утворюється внаслідок відшарування епідермісу й містить серозне випотівання. Серозна рідина прозора з незначною кількістю лейкоцитів, епітеліальних клітин, інколи еритроцитів. Пухирці можуть бути світлими, жовтуватими, червонуватими, сірими. Великі пухирці звуть пузирем. Пухирці поступово розсмоктуються або розриваються з утворенням ерозій і кірочок, нерідко перетворюються у гноячки. Поява пухирців на шкірі вим'я, міжпальцевої щілини і слизовій оболонці рота — характерна ознака ящура жуйних і свиней. Вони бувають і при віспі у великої рогатої худоби та коней, надалі перетворюються у гноячки.

Гноячок (пустула) являє собою пухирець, наповнений гнійним ексудатом, забарвлений у білуватий, жовтуватий, зеленкуватий, червоно-жовтий або синювато-червоний колір. Спостерігаються вони при екземах та захворюваннях сальних залоз, можуть бути й при чумі великої рогатої худоби, контагіозному пустульозному стоматиті коней (переважно на шкірі губ і щік), а також при чумі, віспі й ензоотичній пневмонії свиней.

 Пухир — це овальне, округле або неправильної форми різко обмежене, щільне підвищення шкіри, яке утворюється внаслідок серозної інфільтрації мальпігієвого шару і має порівняно великі розміри (від горошини до курячого яйця, а інколи й більше). Поява пухирів супроводжується сверблячкою. Такий стан спостерігається при кропив'янці у коней. У випадку функціональних розладів нервової системи, органів травлення вони раптово з'являються на поверхні шкіри, а потім швидко зникають.

Вторинні висипи утворюються з первинних при десквамації епідермісу та некрозі або організації тканин. До них відносять лусочки, кірки, ерозії.

Лусочки — ороговілі клітини, які відокремилися від епідермісу внаслідок переродження рогового шару при запальних процесах шкіри. Утворюються на місці первинних висипів — плям, папул, везикул і пустул.

Кірка (круста) утворюється на поверхні шкіри при висиханні ексудату або крові, при екземі, ектопаразитах, чумі свиней, віспі та інших хворобах. Кірки, що виникають на місці порушення цілісності шкіри, прикривають пошкоджену ділянку і, як правило, тісно зв'язані з шкірою. Колір їх залежить від рідини, що висихає: при висиханні серозного ексудату кірки стають світло-жовтого кольору, гною — зеленкувато-сірого, або зеленкувато-жовтого, крові — бурого й навіть чорного. 

Ерозії — порушення цілісності епітеліального шару шкіри. Утворюються вони внаслідок механічного впливу на шкіру або відшарування кірочок, які виникли при висиханні ексудату з везикул і пустул. Ерозії мають гладеньке, червоного кольору дно, гояться швидко, без утворення рубців.

Шкірні виразки утворюються внаслідок глибокого некрозу шкіри, інколи разом з підшкірною клітковиною. Розвиваються при розпаді пустул, абсцесів, актиноміком, ботріоміком, злоякісних пухлин, при глибоких некрозах шкіри внаслідок травм і пролежнів. Особливе діагностичне значення мають виразки при деяких інфекційних хворобах — сапі, туберкульозі, сибірці та ін. Сапні шкірні виразки локалізуються на кінцівках, боковій поверхні грудей, нижній черевній стінці, губах, навколо носових отворів. Вони глибокі, кратероподібні, з сіро-червоними нерівними краями і салоподібним дном, вкриті гнійним секретом. Загоюються вони повільно з утворенням характерних променевих або зірчастих рубців. При сибірці утворення виразок пов'язане з відокремленням некротизованої частини карбункулу.

Шкірні рубці утворюються в результаті заміщення глибоких дефектів шкіри на місці ран, виразок і абсцесів щільною сполучною тканиною. На відміну від звичайної тканини, рубець має білувату блискучу поверхню, щільну консистенцію, не містить залоз і на ньому не росте волосся.

Шкірна сверблячка виникає внаслідок подразнення чутливих нервових шляхів, ураженнях шкіри, слизових оболонок, при деяких внутрішніх незаразних, інфекційних та паразитарних хворобах. Так, вона є постійним симптомом корости у тварин різних видів (псороптозу, саркоптозу, хоріоптозу, нотоедрозу, отодекто-зу), гіподерматозу у великої рогатої худоби, який викликають личинки підшкірного оводу. В місцях з тонкою шкірою знаходять кліщів-іксодид, які є біологічними перенощиками збудників піро-плазмідозів, а на шкірі і волосяному покриві, особливо у верхній частині шиї, холки, на підгрудку, біля вух і хвоста виявляють ектопаразитів — вошей і волосоїдів. При інтенсивному сіфункулятозі воші поширюються по всій поверхні шкіри.

Сверблячка навколо носових отворів виникає у овець внаслідок подразнення слизової оболонки личинками носоглоткового овода (естроз), навколо ануса коней — оксіурами. Шкірна сверблячка спостерігається також при хворобах печінки, коли кількість циркулюючих жовчних кислот у крові збільшується, при хронічному нефриті внаслідок порушення виділення залишкового азоту (азотемія), при діабеті. Сильна сверблячка розвивається на місці покусу при сказі, хворобі Ауєскі. У хутрових звірів, особливо песців, виникає так зване самопогризання.

Клінічно зуд проявляється розчісуванням, розгризанням і лизанням місць, де тварини відчувають сверблячку. При сверблячці у вусі тварини трясуть головою, нахиляють її у бік хворого вуха. Якщо у тварин (наприклад, коней, хворих на оксіуроз) сверблячка локалізується у ділянці ануса, вони розчісують об будь-які предмети корінь хвоста. Волосяний покрив на місці сверблячки витирається, скуйовджується, змочений слиною. Як наслідок розчісування на шкірі з'являються садна, запальні процеси і навіть некроз тканин, а песці при самопогризанні відкушують хвіст, а потім розгризають тазові кінцівки.

4. Дослідження лімфатичних вузлів

Діагностичне значення дослідження лімфатичних вузлів полягає у тому, що при розвитку патологічного процесу в них з потоком лімфи із найближчих запальних вогнищ надходять збудники інфекцій і токсини. При місцеве перебігаючому запальному процесі уражуються регіональні лімфатичні вузли, а при інфекційних захворюваннях — більшість лімфатичних вузлів організму.

Досліджують лімфатичні вузли оглядом і пальпацією, і лише в деяких випадках застосовують пункцію або біопсію їх з наступним цитологічним або гістологічним дослідженням. Найбільш правильний результат одержують при пальпації лімфатичних вузлів, яку за можливістю, роблять одночасно з обох боків. Це дає змогу порівнювати здоровий вузол зі зміненим. Двобічне ураження є показником генералізації патологічного процесу.

У здорових тварин для дослідження доступні лише поверхнево розміщені лімфатичні вузли: у коней — підщелепні й колінної складки;   у великої і дрібної рогатої худоби — підщелепні, передлопаткові, колінної складки та надвим'яні, у дорослих свиней вони недоступні для пальпації, а у поросят і підсвинків можна прощупати заглоткові та колінної складки; у собак і котів — пахвинні. При інфекційних хворобах, що супроводжуються збільшенням лімфатичних вузлів, можна прощупати й інші, наприклад, у великої рогатої худоби, хворої на лейкоз,— навколовушні, заглоткові, три пари шийних і голодної ямки.

Підщелепні лімфатичні вузли у коней з лівого боку досліджують правою рукою, великий палець кладуть на ділянку жуйного м'яза, а останніми чотирма — притискують лімфатичні вузли до внутрішнього боку нижньої щелепи. Лімфатичні вузли лівої колінної складки пальпують правою рукою, великим пальцем — зверху складки, а решту — підводять під неї. У коней лімфатичні вузли невеликі за розміром — 0,5—1 см у діаметрі, але вони розміщені у вигляді пакету й тому підщелепні мають довжину до 15—20, а колінної складки — 6—10 см.

У великої рогатої худоби підщелепний лімфатичний вузол розміщений біля кута нижньої щелепи, має овальну форму, подібну до зрілого каштана, діаметр у дорослих тварин 3—4, у молодняка до 2 см. При дослідженні зліва лівою рукою утримують тварину за кінчик рога, великий палець правої руки кладуть за нижню щелепу, а останніми чотирма відшукують лімфатичний вузол, «перекочуючи» його до великого пальця. Для пальпації лівого передлопаткового лімфатичного вузла лівою рукою утримують тварину, а витягнуті пальці правої руки підводять під передній край лопатки трохи вище плечового суглоба і рухають ними від лопатки до шиї. У телят, овець і кіз пальпують одночасно обидва передлепаткові лімфатичні вузли. У дорослих тварин вони продовгуваті— 6—12, діаметром 1,5—2 см, у молодняка довжиною 4— 8, діаметром 1—1,5 см, рухливі, неболючі, щільні, гладенькі. Лімфатичні вузли колінної складки розміщені в кінці черева, нижче колінного суглоба, мають витягнуту форму, довжина їх 6—12, діаметр 1—1,5 см у дорослих тварин і 4—8 та близько 1 см — у молодняка. Лімфатичні вузли лівої колінної складки досліджують пальцями правої руки, покладеними зверху на складку. Надвим'яні лімфатичні вузли розміщені в підшкірній клітковині задньої ділянки шкіри, яка фіксує вим'я. Форма їх продовгувата, розмір 1—1,2 см і їх не завжди можна пропальпувати. Надвим'яні лімфовузли збільшені при туберкульозі, лейкозі та хронічних маститах й тому при цих хворобах доступні для огляду та пальпації. 

Під час дослідження лімфатичних вузлів звертають увагу на їхні розміри, форму, рухомість, болючість, консистенцію, характер поверхні, температуру шкіри над вузлом. Нормальні лімфатичні вузли не збільшені, гладенькі, рухомі, не болючі, щільні, добре відмежовані від навколишніх тканин, а температура шкіри над ними не відрізняється від температури поряд розміщеної ділянки шкіри.

Серед змін лімфатичних вузлів розрізняють гостре й хронічне запалення та гіперплазію.

При гострому паренхіматозному запаленні (лімфаденіті) лімфатичні вузли збільшені, щільні, болючі, малорухомі, поверхня їх залишається рівною і гладенькою, а температура шкіри над ними підвищена. Такі зміни лімфатичних вузлів спостерігаються при гострих місцевих запальних процесах: риніті, фарингіті, маститі, флегмоні та інших хворобах, у коней — при миті, заразному катарі верхніх дихальних шляхів.

Гостре запалення лімфатичних вузлів може перебігати з їх нагноюванням, утворенням абсцесів з наступним розкриттям їх і виділенням гною. Такий перебіг особливо характерний для миту. Ділянка вузла припухає, щільна консистенція його поступово стає розм'якшеною і флюктуюючою, температура шкіри над лімфатичним вузлом підвищена. В подальшому абсцес розкривається.

При хронічному запаленні лімфовузлів розростається сполучна тканина як у самому вузлі, так і в прилеглій до нього підшкірній клітковині. Вузол стає малорухомим, щільним, горбистим і неболючим. В інших випадках хронічного запалення вузли не зростаються з навколишніми тканинами і тому рухомість їх зберігається. При запальній інфільтрації лімфатичних вузлів може спостерігатися набрякання зв'язаних з ними лімфатичних судин, внаслідок чого вони значно потовщуються з наступним утворенням по їх ходу вузлуватих набряків, абсцесів і виразок. Шкіра, що прикриває уражені вузли і судини, набрякає, стає малорухомою і болючою. Такі зміни виникають, наприклад, при епізоотичному лімфангоїті, сапі, рідше — при миті коней; обмежений лімфангоїт може бути при фолікулярному риніті, дерматиті в ділянці кінцівок та інших місцевих запальних процесах.

Гіперплазія лімфатичних вузлів спостерігається у великої рогатої худоби при лімфолейкозі, лімфогрануломатозі й характеризується рівномірним і значним збільшенням поверхневих лімфатичних вузлів. При цих хворобах гнійне запалення лімфатичних вузлів ніколи не проходить. На відміну від гіперплазії, при туберкульозному ураженні збільшуються лише окремі симетрично роз міщені лімфатичні вузли.

5. Аналіз результатів термометрії

Термометрія (грецьк. therme — тепло і metreo— вимірюю) — вимірювання температури тіла — має важливе діагностичне значення, оскільки часто дає змогу виявити хворих ще до появи інших, специфічних клінічних симптомів, ізолювати їх від здорових тварин і надати лікувальну допомогу. За змінами температури тіла спеціалісти ветеринарної медицини можуть контролювати перебіг хвороби, виявляти ускладнення, стежити за результатами і ефективністю лікування, прогнозувати закінчення хвороби. В зв'язку з цим термометрія є обов'язковим і досить важливим методом дослідження, тим більше, що деяким захворюванням характерна цілком закономірна крива температурних коливань. Вимірюють температуру не лише у хворих тварин, а і в клінічно здорових при дослідженні на сап, проведенні диспансеризації, відбиранні тварин у господарствах-постачальниках перед транспортуванням в спеціалізовані господарства, або перед забоєм, при виникненні інфекційних захворювань, коли необхідно відокремити здорових тварин від хворих.

Температуру тіла вимірюють за допомогою термометрів різної конструкції. 

У тварин температуру тіла вимірюють переважно у прямій кишці, у птахів — в клоаці або під крилом. Перед введенням показники термометра приводять до мінімальних, змазують його вазеліном і обережно вводять у пряму кишку. Протилежний кінець термометра фіксують на волосяному покриві (щетині у свиней, вовні у овець). При введенні термометра, особливо великим тваринам, необхідно дотримуватись техніки безпеки, надійно фіксувати тварин, стежити, щоб хвостове волосся у коней не потрапило разом з термометром у пряму кишку. Вимірюють температуру тіла протягом 5—10 хв, а потім термометр виймають, витирають ватою, дивляться температуру по шкалі. 

   

Контрольні запитання

1.     Які видимі слизові оболонки можна дослідити у тварин?

2.     На що звертають увагу при дослідженні шерстного покриву?

3.     Які показники шкіри мають діагностичне значення?

4.     Які лімфатичні вузли у тварин доступні для дослідження?

5.     Які фізіологічні температурні показники у тварин?